Archive for the ‘Закарпаття’ Category

ПОЛІТ НАД БОРЖАВОЮ /с. Пилипець, Закарпаття/   Leave a comment

Розповідь про один з найцікавіших днів нашої чергової поїздки в Карпати могла б і не написатись. А все тому, що мій ноутбук вирішив передчасно відійти в інший світ і забрати з собою усі файли, та ще й фотки за кілька останніх років… Розгублене обличчя

Благо, документи і світлини все-таки вдалося реанімувати, хоча розмір втрат наразі достеменно невідомий… Я не знаю Власне, тому я з переляку і поспішаю публікувати старі чорновики, аби зовсім їх не згубити. Дивно, але часом виходить, так, що якщо немає фотографій, – то ніби і спогадів немає. Так ніби ти ніде і не був… Розчароване обличчя Але менше з тим.

В передостанній день у Воловці ми сиділи ввечері у ресторані і міркували, куди подіти наступний день. Аж Олег раптом згадав, що під час однієї з вело-покатушок околицями Воловця бачив рекламу катання на парапланах. Не довго думаючи, ми пошарилися в телефонах і знайшли оцей сайт – http://www.flyborzhava.com/

Не відходячи від каси я зателефонувала за одним з номерів і домовилася про катання в 11 год. наступного дня. Взагалі, підозрюю, що нам дуже пощастило отак просто відразу домовитися, бо зазвичай такі речі бронюються “дуже наперед” і на 99% залежать від погоди. Але телефоном мене запевнили, що з погодою назавтра якраз все ОК. Обличчя, яке підморгує

Вже потім, через годину після дзвінка, я подумала, що зовсім не поцікавилася “приготуваннями” до польоту… Хоча б елементарно – який дрес-код? Здивоване обличчя Довелося одягатися “всліпу” + не снідати, щоб не було самі знаєте чого. Нудить

Коротше, наступного дня у визначений час ми вже були на місці – неподалік бугеля в селі Пилипець.

Доки чекали, встигли сфоткати, як тане вранішній туман У БУКВАЛЬНОМУ сенсі слова (перерва між фото – лічені секунди) –

DSC_5628

DSC_5629

DSC_5630

DSC_5632

DSC_5633

Акурат в 11 годин до нас підкотив бусик, прикрашений рекламою польотів на парапланах, і виявилося, що вгору ми поїдемо саме ним.

Пізніше нам розповіли, що якщо політ призначено на пізніший час і команда вже вгорі, то “клієнти” можуть доїхати до місця “вильоту” або власним транспортом або на підйомнику. Щоправда, перший варіант видається мені взагалі нереальним, враховуючи те, ЯКА там дорога… Здивоване обличчя Але про все за порядком.

Ми перезнайомилися (членів команди виявилося аж троє) і рушили вгору.

Мені випало сидіти біля вікна з протилежного до гори боку, тому після кількох перших поворотів у мене реально все ВПАЛО від виду прірви, від виду дороги і її КУТА, а головне – від розуміння, що бусик може справді звалитися вниз… Розгублене обличчя А тут ще наші пілоти давай розказувати “веселі” історії про те, як одного разу вони таки перекинулися… Розчароване обличчя

DSC_5636

DSC_5641

Перед одним з особливо крутих і слизьких після дощу поворотів усім, крім водія, таки довелося вийти. У цьому місці я подумала, що анонсована ціна у 500 грн. (за якоюсь “вийнятковою акцією” Посмішка ми заплатили всього по 400) ще дуже ПОБЛАЖЛИВА, як на таке терзання автомобіля.

DSC_5639

DSC_5644

DSC_5646

Врешті-решт за півгодини ми вибралися на гору.

Ліворуч від “стоянки” побачили вершину Магура Жиде. За словами наших “поводирів”, від місця, де ми стали, до її вершини – 3 км… Розгублене обличчя

DSC_5662

Зрештою почалися приготування до польоту. Першою літати, звісно, визвалась я. Обличчя з висунутим язиком

Доки одні розкладали параплан, інші – одягали мене: дали шолом, чиїсь додаткові джинси (за що їм окрема дяка) і величезну куртку. З усім цим мотлохом + мішком для сидіння за спиною, я почувалася, ніби якийсь космонавт після висадки на поверхню.

DSC_5664

DSC_5671

Після закріплення камери (картку вставили нашу, щоб потім забрати відео) і швидкого інструктажу, ми полетіли вгору…

DSC_5674

DSC_5678

Навряд чи мені вдасться знайти слова, щоб вміло описати враження від польоту над гірськими вершинами. Це щось абсолютно нереальне і ні з чим не порівнюване. Останній раз я так літала хіба що увісні. Закоханий

На відео з польоту, який тривав 25 хвилин (не викладала його нікуди, бо нащо) видно, що весь час у мене не сходила з обличчя якась дурненька дитяча посмішка. Жодного дискомфорту чи переляку. Посмішка Тому гадаю, що таку розвагу повинен спробувати кожен, хто важить до 130 кг і полюбляє гострі спеції. Широка посмішка

Доки я літала Олег клацав навколишню красу.

DSC_5667

DSC_5668

DSC_5687

DSC_5697

DSC_5702

DSC_5705

DSC_5710

DSC_5713

DSC_5717

DSC_5729

DSC_5730

DSC_5735

Далі на черзі був другий космонавт Посмішка

DSC_5740

DSC_5746

DSC_5756

DSC_5759

Олег літав не так довго, як я, але вони чомусь одразу так високо задерлися вгору, що у мене навіть не було можливості як слід прицілитись. А потім вони взагалі полетіли аж за Магуру Жиде, тому мені тільки і залишалося, що сидіти на травичці. Обличчя, яке підморгує

DSC_5783

DSC_5784

DSC_5785

Після польоту ми дізналися, що до вершини уже наближаються наступні клієнти і нам було запропоновано 2 варіанти спуску: пройтися до підйомника і спуститися на ньому, або спуститися ПІШКИ до водоспаду Шипіт. Ми, як туристи до нутра кісток Посмішка спитали, яка відстань звідси до села. Виявилося, що – близько 2-х кілометрів, тому ми вирішили, що нам не слабо спуститись і пішки.

Ми розрахувалися з пілотами і попрямували стежиною вниз по схилу.

DSC_5786

DSC_5791

DSC_5792

Через якийсь час ми помітили, що стежина петляє поміж кущів чорниць. Олег помітив першим, а я помітила вже коли зрозуміла, що йду і розмовляю сама з собою, доки Олег спокійно пасеться собі подалі від стежки. Широка посмішка

Чорнички виявилися дуже смачними, шкода тільки, що на цьому відрізку шляху хтось вже добряче попасся до нас.

DSC_5795

DSC_5798

DSC_5802

Але незважаючи на ягідки, через якихось півгодини спуску градус захоплення прогулянкою впав до нуля. По-перше, почало шалено пекти сонце. А по-друге, кут нахилу став настільки великим, що ми почали сходити боком…

І так тривало без перебільшення більшу половину шляху. Сумне обличчя

DSC_5811

Неважко уявити яким полегшенням для нас став вихід на стежину до водоспаду Шипіт

DSC_5855

З останніх сил ми якось доплентали до машини і випивши усі запаси води в салоні Посмішка поїхали назад у готель їсти деруни.

Потім ми порахували, що спускалися до машини близько 3-х годин (нагадаю, що мова іде про відстань у менше 2 км). Мало того, десь з середини спуску мене дуже боліли ноги, а вже в готелі я побачила, що луснули нігті на обох великих пальцях… Саркастична посмішка (станом на сьогодні вони вже благополучно зійшли).

Але незважаючи навіть на маленькі травми, це був гарний позитивний день і я б із задоволення повторила його ще раз. Обличчя, яке підморгує

Advertisements

Околицями ВОЛОВЦЯ /Закарпаття/   Leave a comment

На другий день нашого перебування у Воловці склалася порівняно похмура погода, проте з проясненнями. Саме ці “прояснення” вселили в нас неабияку надію на хороший день і спонукали здійснити перший гірський велосипедний виїзд за доволі простим маршрутом – ми запланували всього-навсього обійти-об’їхати сусіднє село Канора. Але зробити це захотіли саме по гірському хребту.

Я пишу про цей план в минулому недоконаному часі, бо як завжди у нас – не так сталося, як гадалося. хм... Але про все по порядку.

У путівничку ВЕЛО-Карпати я знайшла маршрут №36, який одразу полюбила за його протяжність (18 км), рівень складності (2 за шкалою від 1 до 6) та набір висоти (516 м). Щоправда трошки збентежив показник покриття – 4% асфальту і 96 % ґрунту, але я урочисто вирішила, що а хулі нам?… одуванчик посмішка на 32

 

Маршрут розпочали безпосередньо від нашої домівки. Спершу попрямували до перевалу Менчил, що знаходиться НАД Воловцем у напрямку Верхніх Воріт.

Підіймаючись вгору доволі крутеньким серпантином, зупинялися на поворотах для фотографування навколишніх красот.

DSC_5588

DSC_5591

DSC_5593

Шматочок серпантину уже майже перед самим перевалом.

DSC_5600

Відверто кажучи, я навіть не знала ЩО фотографувати (і як). По-перше, усе навколо – кожна гора, смерека, чи навіть корова, викликала у мене якісь дитячі емоції, тому я клацала (та ще й примушувала Олега) усе підряд без розбору. посмішка По-друге, “прояснення” про які я вже згадувала, сприяли жахливим засвітлюванням усіх зображень. Практично на усіх світлинах небо виходило сірим, ніби консистенції киселю. Про кольори зелені взагалі мовчу. злюка Тому довелося перед опублікуванням трохи “допрацювати” майже усі світлини.

Робилося це наявними засобами і трошки вандальським методом, але вже як є. мда.....

DSC_5603

DSC_5606

На перевалі Менчил ми скерувалися праворуч по бетонованій дорозі до газокомпресорної станції. Їхати велосипедами стало неможливо – МЕГА-крутий підйом та ще й із глибоченькими рівчиками у швах бетонки.

DSC_5612

Воловець почав потроху ховатися за обрисами гори, а бетонка перестала дертися вгору і ми знову сіли на велики.

DSC_5614

Після шлагбаума газокомпресорної станції ми скерувалися праворуч і за якийсь час знову стали на ноги – їхати стало знову неможливо. По-перше – ми вкотре почали дертися вгору (на гору Корну), по-друге – шкода було і себе і велосипедів на суміші ґрунту і каміння, а по-третє – “прояснення” закінчилися і почав накрапати дощ… непонятка...

DSC_5622

Праворуч внизу показалося село Канора.

DSC_5621

Тим часом дощик почав перетворюватися у дощ і ми одягли дощовики. Ще трошки просунулися вгору і вийшли на пологу частину дороги. Але особливо радіти не було чому, бо перед нами все частіше почали з’являтися рови і канави, свіжопрокладені місцевими лісорубами.

Дійшли до невеличкої полонинки.

DSC_5624

З неї побачили протилежну гору, якою повинні були зійти в село Канора.

DSC_5623

Під тим же дощем просунулися ще трохи вгору, при чому, вже не особливо звертаючи увагу на те, КУДИ ступаємо – по обох коліях вже зашуміли маленькі потічки і сухої поверхні враз не стало. сумний

За показником кілометражу ми були вже на середині маршруту. Це додавало енергії, але дощ почав потроху перетворюватися у зливу і нам довелося навіть сховатися під листям дерев.

Коли здалося, що злива трохи вщухла ми посунули далі, аж доки не натрапили на таке…

DSC_5627

Може і при таких справах, я знайшла б варіанти обходу, але ми помітили, що одна з вело-сумок почала промокати. Сумка від фотоапарата також “попливла” і мені довелося начепити її разом з усім причандаллям на себе під дощовик. Більше того, у нас повністю позабивалися багном гальма і якби трапилася випадкова нагода їхати з гори, то їх довелося б ретельно вимивати…

Коротше, здоровий глузд таки переміг і ми повернули назад. плаче, витирає носа

Коли дійшли до полонинки, то застали там “бобик” і зіл, навантажений колодами, які якраз перед нашим приходом розквасили дорогу ВДОСКУ. о боже! Іти тепер довелося не тільки під сильним дощем, то ще й по котики в грязюці. злюка Пішли практично по самій середині, бо вже не було сенсу блудити по обочинах.

Коли зійшли до газокомпресорної станції (витратили на це десь півгодини), то почалася злива просто ВСЕЛЕНСЬКОГО масштабу. Я б навіть не сказала, що лило “як з відра” – лило, як з кількох ванн одночасно… мда.....

Але варіантів було аж один. Тому, дійшовши до бетонки, ми сіли на велосипеди і погнали в напрямку перевалу (благо, за час спуску гальма помилися природнім шляхом практично до своєї первозданної чистоти).

Уже перед перевалом змушені були пройтися пішки, бо через ріки води неможливо було вгадати, де в бетонці вибоїни (а дорогою туди ми помітили їх немало).

На перевалі знову сіли на велосипеди і на свій страх і ризик погнали вниз.

Скажу відразу – ще раз повторювати такий фортель я не хочу. нєєє Мені досі моторошно, як згадаю той спуск по серпантину, на якому навіть асфальту не видно – одна суцільна ріка води, особливо на поворотах.

Дорога стара, стоків немає, їдьте, як хочете. Коли гальмувала у тій воді, то сама з собою билася об заклад – знесе-не знесе…

Але потік ріка на дорозі, то ще півбіди. Дощ лупив такий, що світа божого не було видно. Не допомагали ані окуляри, ані дашок на шоломі. А дощовик, то взагалі одне названіє. Ніц нема від нього толку при такій погоді і такій швидкості.

Аби краще описати той наш спуск, можу запитати – чи пробували ви коли небуть митися в дощі та їсти і пити його одночасно? ніфіга

Коротше, додому приїхали мокрі до… не ризикну згадати нижню білизну, бо вона промокла також. посмішка на 32

Зараз згадувати це особливо весело, бо коли ми вирішили повертати назад, я ще якийсь час хнюпала, що мовляв на цьому маршруті потрібно під кінець переходити гірську річку, а це так незвичайно і ми тепер цього не спробуємо…

То на тобі – річка пройшла через нас. посмішка на 32

Posted 29.08.2014 by llevchenko in Закарпаття

Tagged with