КАРПАТСЬКА ВІДПУСТКА: палац Шенборна, водоспад Скакало, замок Сент-Міклош   Leave a comment

Давно не дописувала тут… Та і не було особливо що писати, бо робочий графік 2013 року практично не дозволяє нам задовольняти свої туристичні забаганки. Запрацювалися ми вдоску посмішка на 32 

Але все таки вирішили вибратися хоч кудись, бо без перерв навіть техніка погано працює посмішка

Варіантів КУДИ було зовсім небагато – закордон на моря ми не планували їхати з питань отримання візи, у “братні республіки” також не хотіли, бо бажали якогось не дуже затратного відпочинку і такого, щоб можна було ще покататися на велосипедах. Врешті-решт у суперечці гори-море-море-гори… перемогли гори, тим більше, що у Карпатах ми востаннє були аж у 2009 році.

Більш-меш детальний маршрут склався буквально в останній день перед від’їздом. Планувати допомагав новий навігатор, який ми придбали спеціально для вело-поїздок (навігатор на мобільному для цих потреб категорично не підходить – акумулятор має звичку розряджатися саме тоді, коли ви вже остаточно заблукали). Олег завантажив у новий девайс кілька карт, а я натикала в них координати місць, які ми хотіли побачити.

Тим не менше, навіть з таким ноу-хау у кишені другий день нашої подорожі став Днем Тягання Велосипедів Лісовими Дорогами ВГОРУ, але про це пізніше.

Вчора ми добралися до Закарпаття звичною трасою Київ-Чоп і вже о 10 годині вечора прибули у передмістя Чинадієвого.

Заселилися в готельчик “У Джона” (детальніше про нього у наступному дописі).

Сьогодні ж, відносно відіспавшись, ми приступили до виконання мого відпочинкового плану.

Після сніданку у ресторанчику при готелі

DSC_3300

ми попрямували до палацу Шенборна, а точніше – до санаторію “Карпати”.

Хоч ми вже навідувалися сюди 4 роки тому, але хотілося ще раз побувати у цій гарній місцині.

Від нашого готелю ми покотили велики по трасі на північ і буквально за якихось 200 метрів під’їхали до входу на територію санаторію. Заплативши за вхід (8 грн. з одного) ми скерувалися алеєю вгору. Підйомчик там нічогенький, тому коли ми добралися до самого палацу Олег сказав, що він вже оздоровився і більше не хоче посмішка на 32 

DSC_3302

DSC_3306

У таку годину на території санаторію було порівняно небагато людей. Тому і фотографувати, і кататися алеями було вдвічі приємніше.

DSC_3310

DSC_3314

Від палацу ми попрямували до озерця і якийсь час споживали там приготований для цієї нагоди солодкий десерт. Одночасно милувалися лататтям, гусочками і мешканцями вольєру

DSC_3346

DSC_3317

DSC_3355

DSC_3319

Трохи відпочивши, ми покотили до джерела, а звідти – на захід у напрямку водоспаду Скакало.

Вирішили не повертатися на трасу (тобто – на НОРМАЛЬНИЙ шлях до водоспаду), а іти до нього навпростець. посмішка Навігатор показав нам 3 км (по прямій) від санаторію до водоспаду, тому ми вирішили іти саме цим шляхом.

Якийсь час довелося іти такою дорогою

DSC_3332

Далі вона перетворилася у роз’їжджену вантажівками ґрунтовку і почала задиратися усе стрімкіше і стрімкіше вгору.

DSC_3336

DSC_3334

Залишатися на цьому шляху примушував навігатор (показував, що ми ідемо правильно) і вказівники маршруту (який тут все-таки є).

DSC_3341

Тим часом ми все підіймалися і підіймалися, і потроху в обох вже почала закрадатися підозра, що і повертатися назад доведеться цим же шляхом витріщені очі

Остаточно розвіяв усі підозри наступний знак, що з’явився за черговим крутим поворотом вгору

DSC_3345

Приїхалимда.....

Ми постояли біля цього знака, подумали і попрямували назад. Може за інших обставин ми б ще вагалися, але десь вище в лісі дійсно було чути звуки пилки і хруст деревини. Дуже шкода, що такого знака не було, хоча б на кілометр раніше плаче, витирає носа

Словом, довелося спускатися тією ж дорогою (я намагалася її вкоротити, але мало не вкоротила собі ноги, чесно). Незважаючи на те, що наші велосипеди порівняно легкі, спускаючись згори під таким кутом, кожен з нас виглядав, як дитина, що вигулює вівчарку. Ну, ви зрозуміли – волочиться на повідку за собакою. Трохи рятували гальма, але все одно на деяких відрізках ми буквально перебігали від дерева до дерева, щоб якось зупинитись…

Біля джерела трохи помили колеса від глини і поповнили запаси води. Сумарно у цій невдалій вилазці ми піднялися у висоту десь на 100 м. Яка це відстань у метрах чи кілометрах сказати не беруся – треба знову ж проконсультуватися з навігатором.

З горем-пополам ми зійшли до санаторію. На невеличкому базарчику біля озера я купила магнітик (є ще на холодильнику вільні місця посмішка) і ми об’їхали палац зі східного боку.

DSC_3360

DSC_3361

Оскільки ми ще не втратили надію побачити водоспад Скакало, то далі скерувалися по трасі у бік Чинадієвого. Не доїжджаючи до мосту, з’їхали по стежині праворуч на дорогу, що веде в Синяк (автомобілям потрібно заїжджати в місто і далі їхати за вказівниками на Синяк).

Я була особливо рада зміні нашого курсу, бо як виявилося, їхати велосипедом по трасі із таким жвавим рухом зовсім не айс – був сильний вітер і мене кілька разів мало не здувало з дороги потоком повітря від проїжджаючих мимо вантажівок. До того ж спеціальної вело-доріжки у нас, як годиться, немає, а обочина – вузенька. Тому кожного разу, чуючи як позаду хтось несеться, зі страхом думала – зіб’є, не зіб’є?…

Не дуже поспішаючи ми ще трохи проїхали Чинадієвим (по вулиці Санаторній) аж доки не побачили вказівника до бази відпочинку “Водограй”. Я згадала, що в мережі зустрічалася інформацію про те, що водоспад знаходиться за 200 метрів вгору від цієї бази. Тому ми і звернули до неї ліворуч.

Не доїхавши до воріт “Водограю” ми повернули ще раз ліворуч і покотили дорогою вгору. Все ще НА велосипедах.

Але дуже скоро довелося з них зійти і далі штовхати їх стежиною вгору. Дежавю непонятка...

Навігатор показав, що доводоспаду – порядка 700 метрів. непонятка Але нас в принципі влаштувала така цифра (все ж не 3 км, як минулого разу), але довелося пхати наших залізних коней по такому

DSC_3364

потім по такому

DSC_3367

а потім ще й по такому

DSC_3371

Словом, коли ми видерлися до великого зрубу на вершині гори, то вже ледь волочили ноги жаріща Трохи сили додав навігатор – показав, що до водоспаду 200 метрів.

Далі тією ж стежиною ми дійшли до річечки, а спустившись по ній вниз на кілька метрів, дійсно побачили водоспад Скакало

DSC_3386

Не знаю чому, але сфотографувати водоспад було дуже важко. Чи то фотоапарат викаблучувався, чи то у нас вже трусилися руки від втоми, але ми зробили буквально 2-3 фото. Одне з них – те, що вище. А інше – оце, з вашою покірною слугою

DSC_3382

Помилувавшись водоспадом і трошки відпочивши, ми попрямували назад іншою дорогою, дуже сподіваючись, що вона не перетвориться у ґрунтовку під прямим кутом.

В результаті практично весь спуск вниз ми подолали по такому витоптаному шляху. Кут нахилу стежини був більш ніж комфортним. Але знову сісти на велосипеди ми НЕ могли.

DSC_3379

На вулицю Санаторну ми вийшли поблизу автобусної зупинки Грабівниця (чи Грабовець?). Так що її можна вважати гарним орієнтиром для пошуку ПРАВИЛЬНОЇ дороги до водоспаду.

Далі від цієї зупинки (у напрямку Синяка) по лівій стороні дороги буде кілька місточків через річку. Перейшовши будь-який із них, можна вийти на дорогу, що врешті приведе до водоспаду (скеровується переважно ліворуч).

Ми ж, зійшовши з гори, поїхали знову у Чинадієве, оскільки нашою наступною зупинкою мав бути замок Сент-Міклош.

Я боялася, що замок закритий, адже минулого разу нам так і не довелося побувати всередині.

Проте, замок був не тільки відкритий, а нам ще й пощастило потрапити на дуже цікаву екскурсію, яка почалася акурат перед нашим приїздом.

DSC_3413

Зараз я дуже шкодую, що не здогадалася записати розповідь екскурсовода на диктофон. Інформація містила в міру фактів, в міру жартів і усіляких ліричних відступів. Проводив екскурсію (не беруся стверджувати цього напевно) керівник музею, який розповів нам історію замку і те, якими зусиллями зараз намагаються облаштувати тут музей.

DSC_3408

Пройшлися ми і потайним ходами, яких у замку превелика кількість. Їх використовували як для стеження (у тому числі челяді за господарями), так і для втечі. Такі ходи часто маскувалися у кімнатах, наприклад, шафами для одягу, що не мали задньої стінки. У таку шафу можна було зайти і вийти уже за 10 кілометрів від замку.

На наступному фото – якраз один із таких ходів.

DSC_3397

Як нам пояснили, наземні ходи досліджені практично усі, а до повного відкриття підземних ще дуже далеко. Усе впирається, звісно, в кошти. Зараз це завдання не пріоритет.

На наступному фото – одна із кімнат, яку планують ґрунтовно реставрувати. При чому, варіантів реконструкції є декілька.

DSC_3402

Першопочатково тут була дерев’яна стеля, арочні перекриття з’явилися значно пізніше. Так от, одні спеціалісти запропонували розібрати цегляні арки і встановити дерев’яну стелю. Другі сказали, що навпаки треба відновити саме арки, а про стелю забути взагалі. А треті (австрійці), сказали, що все треба залишити так, як є (бо нащо створювати копії, що не мають жодної історичної і культурної цінності). А щоб було більш естетично – зробити у кімнаті скляну стелю, аби було видно оригінальні стіни і перекриття. Схоже, що саме цей варіант обере колектив музею.

DSC_3404

Наразі у замку триває виставка художніх творів – один зі способів додаткового заробітку. Частину коштів, отриманих від продажу картин, художники жертвують музею. Часом, замку дістаються і самі полотна.

DSC_3398

DSC_3400

DSC_3405

На наступному фото – спальня Ілони Зріні.

DSC_3394

У цій важливій кімнаті закінчується екскурсія замком. Зараз це приміщення виглядає не дуже презентабельно, але згодом тут усе зміниться, адже музей має на неї великі плани. З цією кімнатою пов’язана дуже захоплююча, але нещаслива історія кохання Ілони Зріні, яка заради коханого зреклася своїх дітей, маєтків і взагалі життя, яким жила. Власне тому з часом у замку проводитимуться шлюбні церемонії і молодята зможуть провести у цій спальні певний час моргає бровами

DSC_3415

Після екскурсії у нас ще було багато питань до гіда, але  під замком з’явилася величезна група туристів і гід поспішив до них.

Від замку ми рушили у напрямку готелю. Дорогою зупинилися у місцевому магазині (99% магазинів тут має назву “АВС” посмішка) і купили трошки продуктів для вечері. Взагалі шопінг у Закарпатті мене так само не радує, як і 4 роки тому. Тут дуже малий асортимент продуктів у магазинах + дечого взагалі нема. Я у жодному разі не скаржуся, бо добре розумію, в якому регіоні знаходжуся і т.д. Але не їхати ж за 15 км в інше місто аби купити кефіру? злюка

Після повернення в готель поїли і вляглися спати, бо стало якось дуже холодно. Мабуть ми просто обвітрились і перегрілись на сонці (єдине, що спадає на думку).

День закрили із позначкою дистанції – 31,5 км (це, виходить – на великах і пішки).

Стосовно місць, у яких побували: нажаль, я зараз не можу розбавати цей допис якимось фактами і написати ще щось, окрім власних вражень – пишу це вже за сотню кіломтрів від Чинадієвого, під якоюсь горою, де сигнал мобільного можна зловити тільки стрибаючи на батуті посмішка на 32

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: