Травнева подорож 2011 /БАТУРИН – місто/   Leave a comment

Перша зупинка – БАТУРИН /цитадель/

Друга зупинка – ПАЛАЦ Розумовського у Батурині

Я тривалий час вагалася, чи робити третій допис про Батурин, адже двох попередніх для цього блогу уже більш ніж достатньо.

Але вирішила все таки опублікувати тут певну інформацію з історії міста, яка виявилася аж надто цікавою, щоб залишитися у путівнику.

За географічним розподілом Батурин у добу Гетьманщини ділився на 13 районів: Гончарівка (де була резиденція гетьмана), Горбанівка, Дубовщина, Кочубеївщина, Млини, Мохновка, Могилки, На машині, Охмативка, Побожовка, Тепловка, Троєщина і Центр. Між собою вони розділені ярами та горами. Гори носять назви: Базарна, Покровська, Семенкова, Степанівська, Тепловська.

/Заміська резиденція гетьмана І. Мазепи на Гончарівці, малюнок – реконструкція В. Коваленка, С. Дмитрієнка 2007 р./

23

/Кочубеївщина, кінець XVII – початок XVIII ст., малюнок-реконструкція Ю. Ситого, С. Дмитрієнка 2007 р./

24

Окремим об’єктом інтересу, якщо можна так висловитись, є і річка Сейм, в якій водиться більше 20 порід різних риб, володарем яких є сом. Він може літньої днини спокійно плисти по поверхні річки, видаючи себе за колоду. Інколи навіть туристи на байдарках торкають цього велетня веслом. А в минулі роки, коли жінки теплої пори року ходили до річки прати білизну, інколи сперечались між собою – чиє то пливе перевернуте корито і як його перейняти? Та куди там! “Корито” робило  гучний сплеск по воді і занурювалось в глибочінь ріки. Щасливий той рибалка, якому на гачок піймається сом, та ще й вагою за 30 кілограмів. І таке буває.

DSC_5042

DSC_5076

Сейм бере початок з Курської землі, протікає біля Рильська, Конотопа, Батурина і біля села Велике Устя впадає в р. Десну, яка несе води сивому Дніпру. Це досить зручний торговий шлях, яким користувались в усі часи. А на початку ХІХ ст. вирішено було створити систему шлюзів для забезпечення перевезень вантажними суднами по Сейму. Протягом дванадцяти років, з 1824 р. по 1836 р. було побудовано 15 шлюзів, із яких три знаходились на Чернігівщині, а саме в Каменці, Батурині і Нових Млинах. За двадцять чотири роки існування цієї водної системи (1836 – 1860 р.р.) по ній пройшло 80 суден, більше 200 плотів і 230 полубарок. В 1852 р. по Сейму пройшов пароплав відомого підприємця Мальцева, який мав розміри 23 м. в довжину і 6 м в ширину. В період забудови Батурина, як столиці, гетьмани використовували водний шлях для перевезення будівельних матеріалів.

На початку березня місяця 1750 року на Генеральній раді в тогочасному адміністративному центрі Лівобережної України Глухові з великою урочистістю та дотриманням належного церемоніалу К. Розумовського було обрано гетьманом України.

Кирило Розумовський

Kirill_Razumovsky_Tokke

За резиденцію гетьману визначили м. Глухів. Добре знаючи, яку роль в історії України відіграв славний Батурин та яке місце в серці кожного українця займає це місто, Кирило Григорович просить імператрицю перенести гетьманську резиденцію до зруйнованого і спаленого в 1708 році Батурина, мотивуючи, що не подобається йому “гнусное место Глуховское”.

5 червня 1750 року імператриця Єлизавета видала гатьману К. Розумовському Указ: “… повелели Мы, вам, нашему гетьману, резиденцию свою иметь в Батурине и бывший там город возобновить”, щоб Батурин став “миниатюрною копиею со двора Петербуржского” та перетворитись на прекрасне місто.

За планом реконструкції в Батурині мали з’являтися кам’яні споруди генеральної канцелярії та генерального суду, гетьманської садиби, лікарні, церков та шкіл. Планувалося широке будівництво промислових об’єктів. Було побудовано три православні храми, продовжував функціонувати Батуринський Миколо-Крупицький монастир.

/Будинок генерального суду Лівобережної України XVII ст. (будинок В. Кочубея), фото 2006 р.

11

/Експозиція музею “Будинок генерального судді В. Кочубея”, фото 2007 р./

25

Для відбудови резиденції необхідна була велика кількість будівельних матеріалів.  В окрузі Батурина такої кількості матеріалів не виготовляли. Возити на далеку відстань було економічно невигідно, тому Кирило Григорович приймає рішення – необхідні основні будівельні матеріали виготовляти безпосередньо під Батурином. Це дасть змогу за короткий час відбудувати місто і зекономити кошти на перевезенні.

До Батурина гетьман приїхав у вересні місяці 1751 року. У тому ж році ним була створена “Експедиція Батуринського та Глухівського будівництва” на чолі з архітектором Андрієм Васильовичем Квасовим. В околицях Батурина розпочинається будівництво промислових підприємств: цегельні (1751 р.), лісопильні (1751 р.), сирного заводу (1751 р.), суконної мануфактури (1756 р.), заводу по розведенню овець, воскової свічкової фабрики (1757 р.), фарбувального заводу (1758 р.), мурованого в два поверхи млина з одним колом для помелу зерна і двох валюшних (1770 р.), парового винокурного заводу, дзеркальної фабрики, машинної кузні, заводу листового золота та срібла, пивоварні, шкіряного заводу, кінного заводу.

У 1750 році в Батурині працює гончарний цех, в якому було записано 31 родину гончарів. Майстри виготовляли тонко формований столовий посуд, политий білими емалями, що імітував фаянс. Застосовуючи невелику кількість матеріалів, які були в їхньому розпорядженні, вони досягли вершин довершеності. Витонченість і благородство форм, чистота і ретельність обробки, правильність малюнку характеризують вироби батуринських майстрів. Продукція виготовлена на берегах швидкоплинного Сейму користувалася великим попитом не тільки в Україні, а й за її межами. За розпорядженням гетьмана К. Розумовського, частину гончарів було переселено до Глухова. Там їм було безкоштовно надано житло і звільнено від сплати податків.

На околиці Батурина діяв керамічний завод графа К. Г. Розумовського, про який є згадки в записах сучасників. На заводі виготовляли столовий посуд, кахлі, плитку, архітектурні вставки та карнизи. Кахлі розписувались рослинними орнаментами, сюжетними мотивами, зображуючи людські постаті, краєвиди, тварин, птахів. На деяких кахлях на білому тлі малювали синіми емалями. Декілька видів кахлів, знайдених археологами при розкопках у Батурині, знаходяться у фондах заповідника.

/кахлі з Батуринського Музею археології; фото ЗВІДСИ/

5 6

Одним із головних підприємств, які виготовляли будівельні матеріали, був батуринський військовий цегельний завод. За переказами старожилів, завод розташовувався в південно-східній частині Батурина, в урочищі “Гуринова долина”. Саме тут, ще за часів гетьманування Івана Самойловича та Івана Мазепи, були знайдені великі поклади високоякісної цегельної глини, яка неглибоко залягала від поверхні землі.

Будівництво Батуринського цегельного заводу ведеться в 1751 – 1752 роках за рахунок малоросійської військової казни. Першим технічним керівником будівництва цегельні у 1751 році був Барановський. Це велике підприємство по виготовленню цегли з передовим обладнанням і новими технологіями. Завод мав 5 печей для випалювання цегли, кожна з печей вміщувала 80 000 штук цегли. Сараї для складання цегли були по 100 сажень (213 метрів) завдовжки, прибудови до них теж мали довжину по 100 сажень, а деякі і по 200 сажень (426 метрів) у довжину.

Архітектор Андрій Квасов вимагав, щоб цегла була така, “… что при разрубке огонь брызнет, в мокроту и в мороз не трескается, и выдерживает тяжесть строения, и выходит из обжигу видом на подобие железа синеватой”. На заводі виготовлялась цегла: підніжна, карнизна, наливна, звичайна. Вона мала своє клеймо у вигляді “БВЦ” та “РЦ”. Цеглу з такими літерами було знайдено під час реставрації палацу Розумовського і Воскресенської церкви та ремонті торгових рядів в Батурині. Можливо це означало “Батуринськ військова цегельня”, а коли власником Батурина став Розумовський, то літери “РЦ” – “Розумовського цегельня”. Адміністративним керівником, який відповідав за поставку робітників, будівельних матеріалів перед Генеральною Військовою канцелярією, став Батуринський сотник Дмитро Климентійович Стожок.

На будівництво заводу та виготовлення цегли по наряду Генеральної Військової канцелярії було направлено робітників з Батуринської, Бахмацької, Новомлинської сотень в кількості 300 чоловік, яких було навчено гончарному ремеслу.

Крім фахівців – цегельників, на заводі працювали і некваліфіковані робітники: копачі глини та погоничі скарбових волів. За тяжку працю робітникам платили по 3 копійки на день із військової казни.

Не витримували тяжкої праці робітники з різних сотень Ніжинського полку, вони втікали з цегельного заводу.

Крім робітників на цегельні працювали і арештанти, так звані колодники. В числі арештантів були і гайдамацькі ватажки Петро Кумпан та Іван Стрибун. Для колодників 1752 року був збудований остріг на 50 чоловік, але інколи засуджених в ньому утримувалось більше. Багато колодників не витримувало важкої праці на цегельні і тікали на Запорізьку Січ.

У кінці 60-х років XVIII століття Батуринська цегельня була поставлена на консервацію. Частину робітників – фахівців (у тому числі 48 чоловік із Батуринської сотні) за рознарядкою Малоросійської колегії у 1770 році направили для роботи на Глухівську цегельню.

Одним із перших підприємств, що почало працювати при відбудові Батурина, була лісопильня.

Лісопильню, або її в той час ще називали тартак, розпочали будувати у 1751 році. За будівництвом та її роботою з 1752 по 1755 р.р. “по повелению его ясновельможности наблюдал” батуринський сотник Дмитро Стожок. Фахівцем при будівництві водяного лісопильного млина був Іван Фрідріхович Гіржберг (Гіршбергер), німець за походженням.

Протягом 1751 року до Батурина завезено 5265 колод. Ліс возили з лісових масивів Новгород-Сіверської та Сосницької сотень. До лісопильні підводами з лісу возили круглий лісоматеріал не тільки на будівництво млина, а й для його розпилу.

У серпні місяці 1752 року лісопильний завод розпочав відпускати пиломатеріал для інших будов Батурина. Ц 1752 році до лісопильні було завезено 23 459 колод.

З кожним роком лісопильня збільшує кількість розпиляного лісоматеріалу. Так, з 1752 року по 1757 рік було виготовлено більше 50 тисяч штук дощок. Брус, дошку різної товщини, обаполи застосовували не тільки для будівництва в Батурині, а й для будов Глухова, Козельця, Дочинського хутора.

Одним з найбільших підприємств Батурина XVIII – XIX століття була суконна мануфактура. Вона належала гетьману України, графу Кирилу Григоровичу Розумовському, а після його смерті дісталась у спадок його сину, дійсному таємному раднику першого класу, сенатору, князю Андрію Кириловичу Розумовському.

Знайти місце, придатне для будівництва фабрики, збудувати її, а потім керувати виробництвом К. Розумовський доручив голландцеві Янові фон Акерові (Ацкерові), а також доручає йому навчити десять чоловік, здатних до науки, суконній справі протягом шести років.

На навчання до Батурина було направлено учнів з Батурина, с. Великий Самбір, с. Дептівки. Фабрика була побудована на північно-західній околиці Батурина, в межиріччі р. Сейм та р. Мойка, “верстах в двух от оного, на лугу близ речки Сейма”, де виникло село Робітнича Слобідка.

Першу свою продукцію – сукно і байку, фабрика розпочала випускати у 1756 році. Історик О. Бодянський у своїх дослідженнях писав, що це була перша суконна мануфактура в Чернігівській губернії.

Вироблену продукцію фарбували в синій, червоний, зелений, сірий, коричневий та фіолетовий кольори, при цьому використовували високотривкі природні барвники. Наприклад жовту фарбу виготовляли із місцевих рослин. Іншу фарбу купували в основному в Москві, але інколи і на ярмарках в Кролевці та Ніжині. Поряд з красильнею стояв флігель, в якому промивалось сукно після фарбування. Для промивки вовни була побудована мийка на 10 корзин.

На території суконної мануфактури проживало 50 дітей-сиріт. Вони утримувались за рахунок власника фабрики – К. Розумовського. Діти проживали у великому дерев’яному флігелі. За роботу на фабриці вони одержували заробітну плату.

7

Валяли сукно на спеціальних машинах – сукновальних млинах. Головна така сукновальня була розташована на річці Сейм. Вона мала вигляд великого водяного млина “о девяти валюшеных гнездах, о двух водяных котлах”. За період з 1810 року до 1836 року головна сукновальня зазнала реконструкції і була розширена. На цій сукновальні робота виконувалась лише в літні та осінні місяці. Взимку робота припинялась. Навесні, під час розливу річки Сейм, головна сукновальня також не працювала, аж поки не спадала вода. Щоб виробництво працювало протягом усього року, були побудовані ще три невеликі сукновальні на ставках, де весною води було вдосталь. Одна з них була розташована в урочищі Шовковиця. Ще одна “за плотиною на прокопаном из старого Сейму канале, который так же впадает в Сейм”. Там, біля валюшні, знаходиться мурований будинок для сукновалів та нагрівання води.

На новозбудованій фабриці було встановлено 11 ткацьких станків, на 10-ти ткали сукно, на одному – товсту байку. З кожним роком промислові потужності фабрики зростають, збільшується чисельність робітників, зайнятих роботою на підприємстві. Для безперебійної роботи Батуринської суконної мануфактури необхідну сировину – шерсть із овець іспанської породи, шерсть із овець черкаської породи купували на ярмарках. Вовну привозили в село Великий Самбір, де був “суконный двор” Розумовського і проводилась первинна обробка вовни. Робітники, а це в основному жінки та діти, які працювали тут все своє життя – від 12 років до глибокої старості. Виготовлену пряжу поставляли на суконну фабрику до Батурина.

Батуринська суконна мануфактура була заснована з метою забезпечення потреб у сукні людей, які служили у графа. Але, коли 20 листопада 1780 року Крігс-Комісаріат звернувся до Малоросійської колегії з запитанням “есть ли где в местах тех фабрики, от содержателей оных разей”, то виявилось що на Україні існують тільки дві суконні фабрики: Ряснівська – Юсупової та Батуринська – К. Розумовського. Основною продукцією фабрики було сукно тонке і солдатське, тобто грубе сукно. Його виготовлення зросло до 5 тисяч аршин у 1774 році до 43 тисяч аршин у 1810 році.

На Батуринській суконній фабриці, крім сукна, виготовляли байку, марлю, “руский стометь” (гладку вовняну тканину полотняного переплетіння), каразею (грубу вовняну тканину), вовняні ковдри, хустки та шалі, фланель, килими, скатертини. У 1766 році розпочали виготовляти килими і сукно гарної якості. Всі вироби фабрики мали високу якість і мали свій товарний знак.

У 1803 році помирає засновник і власник Батуринської суконної мануфактури – К. Г. Розумовський. Фабрика переходить у спадок до його сина – Андрія Розумовського. Новий господар, хоч і не проживав у Батурині, але приділяв фабриці належну велику увагу. Так, в 1810 році на фабриці установлюють великі ткацькі верстати в кількості 15 штук, і відтоді у роботі 50 великих станків. Через короткий час на мануфактурі налічується уже 74 великі і 2 малі ткацькі верстати, із них: трепальних – 2 шт, чесальних – 14 шт, прядильних – 38 шт., для маслення шерсті – 1 шт, ворсильних – 3 шт, ворсостригальних – 1 шт, столів із ворсостригальними ножицями – 2 шт, моталень – 15 шт. Машини чесальні та трепальні приводились у дію кіньми.

Найбільш шарокою популярністю серед всіх підприємств Батурина XVIII – XIX століття по праву користувалась свічкова фабрика. Основна її продукція – це свічки з білого і жовтого воску та короткі огарки для нічників, що мали білий або жовтий колір. З усіх підприємств Батурина, що були засновані гетьманом України К.Г. Розумовським, свічкова фабрика виготовляла свою продукцію найдовше – 3 1757 року по 1869 рік.

Високоякісну продукцію, виготовлену на берегах Сейму, можна було зустріти в багатьох містах України та Росії, Києво – Печерські Лаврі і навіть за кордоном. Батуринські свічки мали свій товарний знак, “зі споду печатки або штемпелі”, що захищало продукцію від підробок.

За наказом гетьмана України К.Г. Розумовського на початку 1757 року “всечарь Василь Кудрицький був посланий до Батурина, щоб знайти місце для будівництва фабрики з виробництва свічок. В. Кудрицький ретельно обстежив околиці Батурина і знайшов місце, яке відповідало всім вимогам будівництва та експлуатації фабрики по виготовленню білого воску та свічок, фабрику було побудовано “близ текущей Сеймовой води”.

В описі Батуринської волості Розумовського, яка “учинена 1836-го года сентября 26-го дня” зазначено, що “внизу к речке Сейму на острове за первым рукавом оной реки, где и мост деревянный имеется, устроена свечная восковая фабрика”, яка випустила свою першу продукцію восени 1757 року.

Основною сировиною свічного виробництва є бджолиний віск. К.Г. Розумовський мав свої пасіки та воскобійні. Вони були розташовані в с. Підлипному, х. Просючці, з яких бджолиний віск поставлявся на фабрику, а частково купувався в містах Чернігівської та Полтавської губерній.

На Батуринській фабриці працювало 8 робітників з виготовлення білого воску. Технологічним процесом підготовки воску для фабрики і виготовлення свічок керував майстер. Свічки виготовляли 7 робітників. Всі вони “из крестьян Разумовского и за работу получающие от економии по положенню жалование и провизию”.

Бджолиного воску на фабриці було перероблено: 1786 рік – 6552 кг, 1847 рік – 1181 кг.

Батуринська свічна фабрика у 1836 році розміщувалась у двох дерев’яних приміщеннях, “как то две избы в одной связи”, де виготовляли свічки. Вона також мала два склади–магазини, в яких зберігались віск, папір, спирт, вино, свічки та інші матеріали.

Воскова свічкова фабрика Розумовських створила сприятливі умови розвитку в Батурині та його околицях бджільництва. Лише одна пасіка Петра Прокоповича налічувала більше 10 000 вуликів, які були розташовані в 11 місцях. За три роки (1827 – 1829) Петро Іванович продав 6 982,8 кг воску. Продукцію своєї воскової свічкової фабрики граф К.Г. Розумовський в основному використовував на власні потреби. Численні бали в палацах Петербурга, Глухова та Батурина потребували значної кількості свічок, які були на той час великою розкішшю. На балах завжди оголошували: “Зажжено белого воска свеч до 3 000, а также премногое количество налитых белым же воском ламп и шкаликов хрустальных”. Кількість запалених свічок свідчила навіть про рівень балу.

Якість білих воскових свічок залежить не тільки від воску, але і від гніту. Після однієї із поїздок до Франції К. Розумовського із-за кордону до Батурина розпочали надходити гніти для свічок, так звані “марсельські світильні”. Після того, як на фабриці почали використовувати французькі гніти, якість виробів значно покращилася, і Кирило Григорович пишався Батуринськими свічками. На фабриці використовували “марсельську світильню” всього декілька років. Після 1789 року на фабриці розпочинають застосовувати для свічок “сарепскую светильню”, яку закуповують у Росії, за своєю якістю вона поступалася “марсельській”.

З роками якість і ціна продукції змінюється: якщо в 1847 році пуд свічок коштував 37,5 крб. сріблом, то в 1860 році – 30 крб. сріблом. Це стає особливо помітним після смерті князя Андрія Кириловича (1836 рік), коли фабрика переходить з рук у руки орендарів. Останні дані про роботу фабрики відносяться до 1869 року. Популярність Батуринських воскових свічок різко зменшується, велика кількість їх залишається нереалізованою на складі.

В1772 році К. Розумовським у Батурині закладається шовковичний сад, тим самим започаткувавши розвиток шовківництва на Чернігівщині. У часи гетьманування Кирила Розумовського, в Батурині було започатковано розвиток шовківничого промислу: завезено личинку шовкопряда, насаджено тутові дерева для його розведення, з тутового кокону отримано нитку для створення дорогоцінних шовкових тканин. Оскільки народна назва тутового дерева – “шовковиця”, і район розведення таких дерев для цього промислу знаходився на хуторі Шовковиці, то стара його назва знайшла нове підтвердження і дійшла до нашого часу. То ж сьогодні в Батурині можна зустріти шовковиці, які нагадують нам про минуле Батурина, і солодкі плоди яких корисні для здоров’я людей.

Тут же є і озеро, що славиться своїми цілющими властивостями для лікування зору.

Тут з 1925 по 1932 роки були експозиція музею товариства бджолярів, присвячена видатному українському бджоляреві П.  Прокоповичу.

/Пам’ятник П. Прокоповичу, скульптор І. Коломієць, 1975 р./

26

У 2007 році колективом заповідника було створено показову пасіку ім. П.І. Прокоповича, розроблено екскурсію по ній “Від дуплянки до сучасного улика”. Під час екскурсії екскурсоводи розповідають про історію розвитку бджільництва на прикладі вуликів різноманітних конструкцій: дуплянки, точної копії вулика П. Прокоповича, вулика – лежака, вулика Дадана-Блатта, українського лежака Левицього тощо. Дотримуючись православних традицій, пасіку прикрашено оберегом – вирізьбленою з дерева фігурою Св. Зосима, для більшої декоративності оточено плетеним тином із старовинними горщиками. Літньої пори пасіка потопає в морі квітів – медоносів.

/Пасіка ім. П. Прокоповича, фото 2007 р./

13

На сьогодні в фондовій колекції заповідника представлені такі унікальні експонати, як робочий стіл П. Прокоповича з маєтку у Пальчиках, липовий вулик – колода і вулик з вирізьбленим гербом Російської імперії з пасік видатного бджоляра. Крім того, фондова збірка містить старовинний та сучасний бджолярський інвентар, приладдя для роботи з бджолами, портрети П. Прокоповича, картини, численні фотографії тощо.

ІНШІ ОБ’ЄКТИ У БАТУРИНІ:

– пам’ятний знак видатному письменнику і поету Богдану Лепкому, авторства Івана Сонсядло (встановлений у 1999 році);

– братське кладовище (братська могила 20 червоноармійців, які загинули в бою з денікінцями влітку 1919 року;

– братська могила 47 радянських воїнів, які загинули при визволенні селища у вересні 1943 року);

– Музей археології Батурина (на задньому плані – Цитадель);

DSC_5068

– міський Будинок культури;

DSC_5072

– пам’ятна плита гетьману І. Мазепі на Гончарівці, фото 2007 р.;

10

– пам’ятник “Скортботна мати-Україна”, авторства Олександра Ситника;

12

– Воскресенська церква – усипальниця К. Розумовського

DSC_1069

Будівництво храму розпочато у 1799 року. Автор проекту невідомий. Храм Воскресіння Христового споруджено в стилі пізнього класицизму.

В його інтер’єрі збереглися ковані двері початку ХІХ століття. Первісний одноярусний іконостас італійської роботи не зберігся. Теперішній зроблено у 1970-х роках.

Цю архітектурну пам’ятку К. Розумовський будував як власну усипальницю. Він сам вказав місце свого поховання. За кілька місяців до смерті він доручив своєму управителю викопати для нього у церкві могилу – влаштувати склеп під підлогою у південному рамені церкви. Через деякий час граф запитав: “Зробив мені хату?” Коли ж він дізнався, що склеп уже готовий, то поїхав і оглянув його, а оглянувши, схвалив роботу. Помер останній гетьман України 9 січня 1803 року і був з великими урочистостями похований у Воскресенській церкві. По смерті батька його сини Андрій та Олексій замовляють надгробний пам’ятник відомому скульптору Івану Мартосу. З Італії на Україну привозять брили білого карарського мармуру, з якого майстер робить надгробок. В 1805 році пам’ятник встановили в церкві над склепом, де упокоївся Кирило Григорович. Надгробок являв собою піраміду з барельєфом небіжчика та поховальною урною під флером. Під барельєфом епітафія:

“Здесь покоится тело его сиятельства господина генерал-фельдмаршала сенатора Действительного камергера и орденов Росийских и Украинских Святого Апостола Андрея Первозванного, Святого Александра Невского, Польского Белого Орла, Голстинского Святые Анны Кавалера Графа К.Г. Розумовского, родившегося в 1728 году марта 18 дня, скончавшегося в Батурине 1803 года, января девятого числа, два часа по полудни, житие его было 74 года 9 месяцев и 22 дня”. З боку епітафії розміщено дві ідентичні плити із зображенням фамільного гербу Розумовських, на яких девіз латиною “Славу примножувати справами”.

Coat_of_Arms_of_Razumovsky_family_(1798)

Та не залишили в спокої прах останнього гетьмана – влітку 1927 року директором Конотопського окружного музею О. Поплавським було здійснено розкриття склепу та забрано звідти цінні предмети, які згодом безслідно зникають. Подальша доля поховання також має трагічний відтінок. Мармурові плити були зняті зі стін і вивезені. Пам’ятник було розібрано та винесено із церкви. Довго його частини знаходились біля церкви, поки місцеві жителі не почали розтягувати їх по подвір’ях. На щастя, найбільші блоки залишились на місці і в 1947 році були перевезені до Чернігівського історичного музею. Одна частина знаходилась у Батуринському музеї – в 1975 році, коли розбирали будівлю старої корчми в центрі Батурина, то сходинкою до неї були частина надгробка К. Розумовському – фрагмент з родинним гербом. У листопаді 2002 року науковці заповідника віднайшли ще один фрагмент пам’ятника, який також слугував сходинкою в обійсті жительки Батурина Мотрони Кот.

На сьогодні є рішення про відновлення надгробного пам’ятника останньому гетьману України К. Розумовському над його могилою, що спокутує провину нащадків перед його світлою пам’яттю.

Ще кілька фото на завершення

DSC_0989 DSC_1070 DSC_1065 DSC_1103

Четверта зупинка – ЯБЛУНЯ-КОЛОНІЯ /передмістя Андріївка у Кролевці/

Advertisements

Posted 06.05.2011 by llevchenko in Чернігівщина

Tagged with

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: